Роки війни

Роки війни

 

7 жовтня 1941 року гітлерівці вдерлися в Кегичівку, окупували весь район. Майже два роки господарювали тут німецькі окупанти, встановлюючи так званий “новий порядок”.

Та ніякі звірства фашистських завойовників не поставили людей на коліна; земля горіла під ногами окупантів. Важко було, армія була з ворогом віч-на-віч. Союзники по антигітлерівській коаліції тільки обіцяли відкрити другий фронт. Тому роль “другого фронту” відігравав партизанський рух, широко розвинутий на Україні.

На території Кегичівського району діяв партизанський загін № 6, яким командував К. І. Баклагін. Безстрашні народні месники неодноразово підривали міст на залізничній колії “Лозова – Красноград”, виводили з ладу залізницю, порушували лінії зв’язку, передавали цінні розвідувальні дані частинам Червоної армії за Сіверський Дінець. У березні 1942 року партизани в жорстокому бою розгромили каральний загін фашистів.

Розгнівані дошкульними ударами народних месників, окупанти кинули проти них майже 400 своїх солдат, офіцерів та місцевих поліцаїв. У триденному жорстокому бою смертю хоробрих поліг весь загін на чолі з командиром.

Рекунов І.АУ роки тимчасової окупації району фашистами на Кегичівщині діяла підпільно-диверсійна група під керівництвом І.А. Рекунова. До її складу входило 25 юнаків і дівчат в основному з числа колишніх працівників радгоспу “Кегичівка” (с. Красне). Т.М. Чередниченко, жителька нашого села, 1928 року народження, згадує, що люди тільки здогадувались, що в районі є партизани. Одного разу по селу проповзла чутка, що в майстерні ремонтували кулемет. Але навіть чутки вселяли жителям нашого села надію в перемогу.

Підпільники робили раптові нальоти на окупантів, наносячи їм відчутних втрат в живій силі і техніці. Вони підірвали 4 машини з боєприпасами ворога, знищили 2 містки, вбили до двох десятків окупантів. У лютому 1942 році сміливці зробили наліт на конвой, що супроводжував радянських полонених, і визволили понад 120 наших воїнів.

Гітлерівці спішно викликали підкріплення з бронемашинами, іншою технікою. У смертельному щільному кільці дорого віддавали свої життя патріоти, адже сили були нерівними. Кількох партизанів, яких схопили за те, що чинили опір фашистам при їх спробі вигнати із села худобу, було вирішено розстріляти у с. Красному. Із спогадів Т.М. Чередниченко: ”...Людей зганяли до глинища, де вирішено було провести розстріл. Глинище було глибоким, діти любили там взимку кататися на санчатах. Пішов дощ. Гітлерівці, не дочекавшись, поки згонять всіх селян, почали стріляти. Тіла розстріляних по мокрій землі скочувались вниз. Потім німці наказали присипати їх землею...”.

У братській могилі с. Красне поруч із воїнами-визволителями поховані і партизани Марія Павлівна Охрій, Ольга Іванівна Тур, Петро Павлович Браїлко, Григорій Іванович Гапич, Марія Омелянівна Гринько, Василь Степанович Діденко, Олександр Колесник, Левченко Ф.М., Юсова В.Ф.

Тяжка доля випала командирові загону І. А. Рекунову. Від вибуху ворожого снаряду він був тяжко поранений і контужений. Наступного дня його відкопали з піску пастухи. Очунявши після контузії, він влився до лав Червоної Армії, що зробила саме тоді невдалу спробу визволити Харків. Під час бою в оточенні І. А. Рекунова ще раз було контужено від розриву авіабомби, і він попав у полон, пробув у концтаборах на території Німеччини до кінця війни. Та поневіряння Івана Андрійовича на цьому не закінчились. Після звільнення з німецьких таборів він попав в табір ГУЛАГу.

Звільнений по амністії в січні 1955 року, І. А. Рекунов повернувся в Калюжне Кегичівського району, де протягом майже 40 років носив тавро зрадника Батьківщини. Лише в січні 1993 року стало відомо, що його ще в грудні 1954 року повністю реабілітовано, поновлено у всіх правах учасника партизанського руху. Одержав Іван Андрійович грошову компенсацію, йому вручили орден Вітчизняної війни. Суверенна українська держава зробила чимало, щоб спокутувати провину перед невинною людиною, хоч у серці ветерана залишилась образа.

Учні школи с. Красне у 2002 – 2004 роках переписку з Анатолієм Іларіоновичем Рудьком, який мешкав у м. Харкові (вул. Комсомольське шосе, 51, кв. 101). Він ветеран Великої Вітчизняної війни. З 1936 року працював у дитячому будинку, який був розташований у селі Красне. В одному з листів А.І. Рудько згадує (стиль і орфографія автора збережені): “В роки війни, по словам моєї дружини Галини Іванівни Рудько, вчительки вашої школи, залишився в підпіллі член комітету комсомолу радгоспу Гриша Захожай. Одного разу він о 2 годині ночі заходив до моєї дружини, теж члена комітету комсомолу. Погрівся, порадив моїй дружині піти до залізнодорожної будки і сказати: Я прийшла від Гриші Захожая.” Ті люди, що живуть у тій хаті, дадуть мішок зерна. Що і зробила моя дружина. Хто-то видав Гришу. Фашисти розстріляли його в яру, що знаходиться між Кегичівкою і Крутоярівкою. Там же розстріляли жителя радгоспу Третяка Панаса...Зв’язним обкому компартії в підпіллі працював Віктор Семенович Ульянов. Його теж видали, і німецькі фашисти повісили його в м. Первомайськ нашої області...”.

Ці спогади є підтвердженням того, що не тільки на території Кегичівського району, а й у селі Красне діяли партизани.

Партизани в нашому районі завдавали німцям відчутних ударів, не давали окупантам спокійно жити.

У с. Медведівка влітку 1942 року зірвано місток через річку Берестову. Патріоти Тараненко І.М., Мороз В.А. знищили поліцая та старосту.

У с. Калюжине підпалено хату старости, а бригадира, що жорстоко поводився з односельцями, підірвано на міні. Серафиму Брук та її доньку Інесу, які це вчинили, німці вбили, а тіла скинули в колодязь.

У с. Чапаєво люди відмовились віддавати німцям худобу. Шахова І.В., Похожай І.Г., які підбурювали жителів не коритися наказам, фашисти спалили живцем. Мешканець с. Павлівки Блінов В.С., ризикуючи життям родини, допомагав партизанам продовольством, одягом.

Жителі с. Новопарафіївки Якименко І.Ф., Денисов К.С. за зв’язки з партизанами були розстріляні.

У с. Шляховому Здоровий В.С., Ромасько М.Г. підпалили конюшню німців, за що тут же були закатовані.

Панування німців у Харківській області не було спокійним. З 72 партизанських загонів, дислокованих на Харківщині, активно діяли 49. 13 загонів діяли в глибокому тилу ворога, 21 – на лінії фронту у взаємодії з регулярними частинами Червоної Армії. Незважаючи на складні умови, партизани та члени підпілля області спричинили окупантам чутливих втрат. Воно вивели зі строю більше 23 тис. гітлерівських солдат і офіцерів та поліцаїв, висадили в повітря 24 залізничних і шосейних мости, 21 ешелон ворога пустили під укіс, захопили значні трофеї. Розповсюдили на окупаційній території близько 8650 тис. листівок.

Успішний контрнаступ радянських військ, проведений на Харківському напрямку 3 – 23 серпня 1943 року, поклав початок остаточному звільненню Харківщини, яке було завершено 20 вересня 1943 року.